На вулиці йшов сніг. Вітер із страшним завиванням розкидував його від замету до замету, а дикий чорний ліс, що підступав впритул до вікон, вигинався і стогнав під його шаленим напором мов жива істота. У будь-якої нормальної людини така картина викликала би приступ марновірного жаху, але Дітер тільки зачинив квартирку, щоб сніг не намітало в кімнату, не звернувши ніякої уваги на ніч, вітер, сніг і ліс, які спільними зусиллями активно намагалися нагнати жаху.

- Ти бачив, що надворі робиться? - с усмішкою спитав Дітер, підносячи вогник до сигарети.

Томас не відповів: його погляд якось неприродно застиг в одній точці, і в його густій блискучій ебонітовій темряві відбивалися усі відповіді, що існували в словах і думках, і всі питання до них, а також безліч незрозумілих і неспокійних думок, які жили під їх прикриттям, важкими неповороткими тінями перекочувалися в його чорних зіницях.

- Том, - покликав Дітер, не дочекавшись реакції.

- Мені треба їхати додому, - прошепотів Томас, так само не рухаючись.

- Припини, маленький. Навіть думати забудь, - Дітер відмітив про себе, що лежить Томас в тій же позі, в якій він його залишив - на животі, з широко розвинутими стегнами, а руки розкидані у різні сторони. Дітер накрив його легкою великою ковдрою, сів поруч і ніжно поцілував у скроню. Звичайно Дітер просто звірів від його запаху, від його смаглявої шкіри і довгого чорного волосся, але зараз, після четвертого чи п'ятого разу, хотілося просто згребти його в оберемок і спати.

- Мені треба їхати додому, - повторив Томас.

Якби Дітер не був впевнений, що ці слова промовили його темні, набряклі від поцілунків губи, то подумав би, що чує вінілову пластинку, яку заїло. Але навіть тепер він, в принципі, людина прониклива, практична і недурна, нічого не запідозрив і безтурботно протягнув:

- Яке "додому"? В таку погоду навіть собаку на вулицю не виженеш.

Можливо, тому, що був одурманений його пестощами, отруєний торканнями його м'яких смаглявих пальців, чи тому, що чорні пасма залоскотали його до півсмерті, а стрункі довгі ноги надто сильно обвивали його талію і примушували вигинатися, як від болю. А у своєму звичайному стані Дітер одразу би вловив в його голосі напругу, вкриту завісою похмурої рішучості, але тепер Томасу довелося повторити ще раз:

- Мені треба їхати додому.

На цей раз Дітер здригнувся від його ледве чутного шепоту, щось недобре зашкребло на душі, він раптом різко відчув холод, що оточував його.

- Що трапилось?

- У мене завтра весілля.

- Що? - перепитав Дітер. Сторонній спостерігач вирішив би, що він тупий, як пробка.

- У мене завтра весілля.

Дітер різко перевернув його на спину. Томас без видимих зусиль спокійно витримав його погляд, але потім якось ніяково обійняв його і зненацька для себе самого сказав:

- Пробач мені.

Новина за долю секунди переварилася у Дітера в голові, і йому для цього не потрібні були відповіді та питання до них.

Томас відчув, як його могутнє сильне тіло напружилося. "Він мене зараз вб'є", - із дивним спокоєм подумав Томас.

- Чому? - хриплий та спокійний голос Дітера змусив його похолонути. Краще б він кричав.

Томас не знав, що відповісти - будь-які слова прозвучали б виправданнями, приправленими почуттям провини, хоча винним він себе не вважав, а виправдовуватися не дозволяло самолюбство.

- Не мовчи, Том, - Дітер сильно струснув його, зімкнувши свої величезні долоні на його плечах так, що Томас поморщився від болю.

- Я кохаю її.

- А кого ти кохав півгодини тому, коли я трахав тебе? Мені в очі дивись, чуєш? - Дітер знову струснув його, як ляльку. - Ти що ж, брехав, коли дзвонив мені ночами і шепотів про те, як ти за мною сумуєш? Невже ти здатний так лицемірити лише заради того, щоб я всунув тобі в зад...

- Замовкни, - обірвав його Томас.

- Які ми ніжні… А що ти збираєшся робити з нею? Пісні співати? А, може, казки на ніч розповідати?

- Це не має значення. Все вже вирішене і готове, повертати назад пізно. Тому що я кохаю її. Сьогодні це було востаннє. Я не хочу бути... бути... Я хочу бути звичайною нормальною людиною, мати сім'ю та друзів.

- Том, як ти можеш боротися з цим? - майже ласкаво промовив Дітер.

- Це ти мені постійно навіюєш. Якби я не зустрів тебе, то, можливо, ніколи і не дізнався б про це. Не подумай, що я звинувачую тебе, ні, мені завжди було добре з тобою, але…

- Том, давай ти нічого не будеш говорити, просто прислухайся краще до свого внутрішнього голосу, без упереджень, і зізнайся хоча б собі самому - скільки правди в твоїх словах?

- Навіть якщо правди в них немає взагалі, яка різниця? Адже могли ми спочатку просто працювати разом? Чому ж зараз…

- Ми ніколи разом просто не працювали. Навіть до всього цього я ловив твій божевільний погляд.

- Дітер, зрозумій мене, будь-ласка…

- Маленький, я готовий зробити все, що ти тільки зможеш вигадати. Давай поїдемо просто зараз. Ми і далі зможемо записувати музику, навіть якщо будемо жити в Берліні чи в Цюриху. Томмі, будь-ласка… - в його голосі, зазвичай різкому та категоричному, прозвучала така мольба, що Томас весь зжався, стиснувши зуби.

- Я хочу жити в Кобленці.

- Дурниці, це ж глуха провінція. - Дітер взяв його за підборіддя і впився в його губи. Його гарячий язик добрався до самого горла, і Томас тільки схлипнув, підкорюючись. Внизу спини важко переливалася приємна знемога. Його пальці м'яко ковзнули там, і Томас інстинктивно подався вперед.

- Ну, маленький, скажи, що ти передумав, - шепотів Дітер йому на вухо. Томасу було гаряче і затишно в його руках, він відчував те збудження, яке завжди доводило його до божевілля - не його власне, і не Дітера, а їх спільне, одне на двох. - Томмі, скажи мені. Я ж знаю, я відчуваю, що ти кохаєш мене…

- Ні, Ді, - прошепотів Томас.

Дітер відсахнувся. В його очах горіла ненависть.

- Ти хіба не розумієш, що ця сука просто використовує тебе? - закричав він. - Ти все життя будеш ходити перед нею на задніх лапках, а ночами вити від жалю!

- Мені все одно.

- Забирайся. Просто зараз! - Дітер підхопився, з розгону зарядив ногою в столик, що стояв біля ліжка, і той з тріском впав у кутку. По склу, що заміняло кімнаті одну стіну, пробігли тріщини. Але Дітер навряд чи звернув на це увагу, продовжуючи лаятись та кричати, незв'язно і так голосно, що закладало вуха. Томас натягнув джинси, футболку, потім куртку. Спробував сказати ще щось, ще щось пояснити, але наштовхнувся на його скажений погляд.

- Йди геть!, - закричав Дітер. - Залиш мене!!!

Тут здоровий глузд підказав Томасу, що тепер це все його не стосується, що завтра у нього буде дружина, і він перетвориться на зразкового порядного громадянина, що всі ці істерики Дітер нехай влаштовує комусь іншому. Він ще раз подивився на Дітера і мовчки пішов до дверей.

Щось підганяло його в спину, штовхало... Бігти звідси, бігти, доки не пізно...

Томас вискочив за двері і кинувся до своєї машини, з усіх ніг, стискаючи до хрусту зуби і намагаючись позбавитись від грудки, що здавила його горло, непевними руками дістав ключі з кишені і з величезними труднощами зміг нарешті відчинити дверцята, кілька разів впустивши їх у сніг. Перед очима все пливло. Він говорив собі, що все нормально, що так і має бути, але все одно захлинався сльозами, істерично схлипуючи, ще трохи, і він завиє, як дикий звір, що потрапив у капкан, не винесе цього всього і повернеться назад. З вереском коліс та буксуючи в наваленому навколо снігу, машина рвонула з місця і помчала геть, виляючи зі сторони в сторону.

А вітер таки відчинив квартирку.

Дітер сидів на підлозі, притулившись до ліжка, вітер пестив його волосся своїми льодяними пальцями і засипав його снігом. По руках текли тоненькі крихітні струмочки - все, що лишалося від розтоплених його гарячою шкірою сніжинок. Дітер прислуховувався до завиванню вітру, тупо дивлячись перед собою. Він зовсім задубів, все його тіло тремтіло, але не міг поворухнутися з місця через дивну апатію, яка затисла його у свої лещата. Він навіть приблизно не міг сказати, скільки просидів так. Поступово звична розсудливість і практичність повернулися до нього, хоча впускати їх не хотілося - хотілося тихо померти, щоб не було більше ні нот, ні слів, ні думок. А треба було вдягатися і їхати додому.

Дорогою він купив пару пляшок, закрився в підвалі свого будинку, де була студія, і в наступні два дні ніхто не міг ні додзвонитися, ні достукатися до нього.

* * *

- Вінчатися ми будемо потім, щоб твої фанати мали щастя бачити наше весілля, - говорила Нора. Звичайно, всі фанати світу були їй глибоко байдужими, тим більш, що у Томаса їх поки що і не було, але, як розумна та далекоглядна дівчина, вона не сумнівалася, що у найближчому майбутньому їй буде заздрити якщо не вся країна, то, щонайменше, її половина. А переносити весілля на цей невизначений проміжок часу вона не збиралася. Надто нерішучим здавався їй Томас, щоб допустити щонайменшу затримку. А його обличчя, що лякало своєю красою, у сполученні з характером м'яким та поступливим, не зіпсованим ще ні грошами, ні зарозумілістю, робили його надто легкою здобиччю для жінки і з набагато меншою хваткою, ніж у Нори.

- Як хочеш, люба, - погоджувався Томас. Він, взагалі, завжди з усім погоджувався. Норі б дивуватися - чому? Але вона була надто самовпевненою і списувала все на свою неземну красу і на те, що Томас, безумовно, шалено закоханий в неї.

Прямо зранку примчав Гвідо, почав командувати та клацати фотоапаратом, і, не встиг Томас озирнутися, як дім наповнився якимись гамірними веселими людьми, які поздоровляли його і чомусь раділи, а він машинально посміхався їм і відповідав щось, як прийнято у таких випадках. Гвідо начепив на нього якийсь безглуздий метелик, Ахім поплескав по плечу і весело кинув: "Тримайся, брате", Таня, вдягнена як лялька, бігала за ним хвостиком і просилася потримати фату у нареченої, що Томас їй і пообіцяв, мама все ще із жалем зітхала, що ніби ранувато ще - йому ж усього 21 рік. Хотілося, щоб все це якнайшвидше скінчилося, але воно закінчуватися не хотіло, а все тягнулося і тягнулося, а Томас не міг дозволити собі випустити на всезагальний огляд хоча б частину того роздратування, яке охопило його, не міг навіть припинити посміхатися.

Зате Нора була у захваті. Вона з гідністю приймала всі привітання і явно отримувала неймовірну насолоду від захвату та уваги, що оточували її. Томас ні на хвилину не відходив від неї, а застигла, нежива посмішка на його губах була сприйнята нею як прояв невимовного щастя. Може, вона і помітила щось, але списала на втому і хвилювання. Хоча Томас зовсім не хвилювався. І не втомився. І навіть відчував якесь умиротворення від того, що вона поруч: захистить від будь-яких життєвих незгод, прийме всі рішення, візьме на себе всю відповідальність. Вчепиться в горло кожному, хто посягне на його інтереси. І Дітеру в тому числі.

Коли вони їхали назад, Нора, яка сиділа поруч, повелительно тримала його за руку, а Гвідо, повернувшись до них с переднього сидіння, розповідав тупі анекдоти, Томас, нарешті зрозумів, що тепер вже точно все скінчилося. Дітер більше не торкнеться до нього. Жодна людина не посміє дорікнути йому інтересом до чоловіків, ні в чиїх очах не роздивиться він підозри чи засудження. Нора просто врятувала його. Він міцніше стиснув її руку, за що отримав загадкову посмішку, що обіцяла всі блага цього світу. Відчуття щемлячої втрати трохи стихло, затаїлося, і це принесло невимовне полегшення, бо це відчуття вже більше місяця день за днем знущалося над ним, гризло та кололося з тої самої хвилини, як він вирішив, що всьому бути так, а не інакше. І Томас заспокоївся, вирішив, що з цього дня все налагодиться, покотиться по наїждженій колії, що поступово він забуде силу обіймів Дітера, позбавиться від його влади, стане нормальною людиною, якою ніколи не був. Традиційною, правильною, пристойною та добропорядною. Якою теж ніколи не був, але дуже бажав бути, вважаючи свою натуру глибоко порочною і не маючи сил протистояти їй.

Вночі он підхопився з ліжка, задихаючись та дякуючи небесам, що Нора так міцно спить. Уві сні Дітер пестив його, відверто до нахабства, вилизував до кінчиків пальців, як робив це завжди, Томас дико кричав, звиваючись у його руках та благаючи, щоб Дітер трахнув його, якомога сильніше та глибше, але Дітер не давав, а лише продовжував дражнити його.

Он вирушив на кухню, випив гарячого чаю і трохи заспокоївся, впоравшись із збудженням, але приборкати те ниюче відчуття порожнечі в своєму тілі не вдавалося ніяк. Воно продовжувало жити в ньому, перегортаючись та пульсуючи. Томас здогадувався, що якщо всуне туди пальці, то отримає якусь подобу того, що міг би дати йому Дітер, але тоді ця порожнеча ще не настільки встигла змучити його, щоб он спробував.

За чотири дні настав новий, 85-й рік.

Томас сумував за Дітером, погано спав та багато пив, дивуючи Гвідо. Раніше бувало, що він не бачив Дітера місяцями, але вони часто зідзвонювалися, Дітер шепотів йому в трубку якісь дурні ніжності, Томас посміювався над ним і рахував дні та години до їх зустрічі. Зараз нічого було рахувати. Звичайно, він ще побачить Дітера, адже їм ще виступати разом, може, вони ще і альбом запишуть, а, може, навіть підпишуть контракт с "Hansa". Але це будуть виступи, альбом та контракт, а Дітер буде холодно дивитися на нього і ніколи більше не посміхнеться тією ласкавою та заразливою посмішкою, від якої на його щоках з'являються ямочки. Ні, він ніколи не пробачить мені, думав Томас, навіть якщо я буду повзти за ним на колінах. А я не буду. Ніколи.

Томас ще надто погано знав його, і ці наївні міркування здавалися йому правильними. Йому б радіти, що він, нарешті, став розсудливішим, обзавівся родиною, викинув з голови всі ті дурниці, якими вона була забита, адже він так давно хотів цієї стабільності, але радості не було серед тих думок, що оточували його. Вдень ще можна було прикидатися веселим та благополучним, ввечері, коли Нора тягнула його за руку до спальні, це було набагато складніше, але поки що виходило, а от вночі - вночі його переслідували сни. Іноді вони були зовсім невинними - вони записують альбом, купаються в Ельбі, катаються на метро та цілуються у якомусь темному переході. Але частіше бувало зовсім інакше.

Брудне підворіття, він притискається щокою до вологої цегляної стіни, зовсім голий, і Дітер рухається ззаду, забиваючи, заповнюючи порожнечу, що зачаїлася у нього всередині. Томас голосно стогне та намагається випручатися, а навколо люди - тисячі людей, які снують повз них, але вони сліпі, не бачать нічого, Дітер нависає над ним, рухається і рухається, все швидше і швидше.

- Берні! Берні, прокинься!.. - трясла його Нора. - Ти стогнав уві сні. Жахи наснилися?

У Томаса тремтіли руки.

- Так, люба, просто жахливий сон. Спи, все гаразд.

Він знову пішов на кухню і випив гарячого чаю. І зсередини і ззовні все нестерпно нило. Він прихилився до стінки і заплакав. Що були бажання того зніженого, звиклого до вишуканих та витончених пестощів тіла порівняно з випалюючою всі нутрощі тугою за єдиною коханою людиною, яку він не просто втратив, яку він сам відштовхнув. Він знав, що так і буде, знав, що йому буде важко без Дітера, але завжди був впевнений, що зможе з цим впоратись. Зараз це видавалося смішним. І він розсміявся, навіть не намагаючись витерти сльози. Якби хтось побачив його в цей момент, то вирішив би, що хлопець здурів, але під вікнами їхнього будинку блукали тільки бездомні коти, а Нора міцно спала.

Зранку подзвонив Луї, поздоровив з Новим роком і хотів розповісти ще щось, але Томас так зрадів його голосу, що перебив і почав засипати його питаннями.

- Дітер? А, ми з ним вчора відзначили Новий рік, - простодушно відповідав Луї. - Понапивалися, як свині… Ой, вибач, Томас, я мав на увазі, що ми трохи перебрали. Ну, Еріка вигнала нас з дому, і ми півночі блукала містом і горланили пісні. Ну, взагалі, весело. Я ось чого дзвоню. У Дітера з похмілля страшенно болить голова і він просив, щоб я тобі подзвонив. У вас сьогодні виступ на дискотеці, в Гамбурзі, так що ти приїжджай в "Hansa", десь на п'яту, ОК?

- Звичайно, Луї, обов'язково! Я тут почув "You`re My Heart…" по радіо, ти не знаєш?..

- А що, Дітер не сказав тобі?! - здивовано спитав Луї. - Та ви в минулу неділю вже на першому місці були у половині хіт-парадів країни. Перевір свій рахунок у банку, ваш сингл розкуповують, як гарячі пиріжки. За цей виступ Дітеру запропонували 50 тисяч, але він сказав, що менше, ніж за 100 і з місця не рушить.

- І вони погодились? - Томас був просто вражений. Йому і 10 тисяч здавалися гігантським гонораром.

- Вони благали його.

- Спасибі, Луї. Я приїду на п'яту… - тихо сказав Томас. Трубка випала з його рук і впала у мийку, де були розсипані полуниці - Томас обіцяв помити їх і принести Норі у ліжко на сніданок.

Він не сказав Норі ні про хіт-парад, ні про 100 тисяч, тому вона поставилася до його від'їзду із належною байдужністю і прийнялася за полуниці. До неї мала приїхати Ютта, вони збиралися дивитися щось по ТV, тому, любий, тобі доведеться їхати без мене.

Всю дорогу Томас настроював себе. Дітер тепер - співробітник і колега. Те, що було раніше - не рахується, просто вони обоє збожеволіли, забули про своє місце в цьому житті і вирішили, що мають право безкарно ігнорувати суспільні устої. Тепер все позаду. Сни - теж не рахуються, це тільки відлуння минулого, вони поступово потьмяніють і змажуться, підуть, залишать його у спокої, про який він так давно мріяв. Йому до сих пір здавалося, що він кохає Дітера - так це теж не рахується, просто звичка. І те, що він не знаходить собі місця, не може ні їсти, ні спати - теж явні симптоми звички. Їх треба викорінювати та переслідувати. Це нічого не означає. Порожнеча, що роздирає його тіло - це просте фізичне тяжіння, абсолютно збочене. Це неприродно. Та він і не хоче цього. Зовсім.

Плетучи ланцюжок цих благочестивих думок, Томас знайшов у собі все наростаючу радість від того, що скоро він побачить Дітера. Ну, просто подивиться, хоч одним оком. У нього така фігура… Раніше, колись в іншому житті, Томас міг пестити його, торкатися до нього губами і язиком… Який смак у його шкіри… Колись він божеволів від всього цього, але зараз він просто подивиться. Трошки. Навіть якщо Дітер зробить спробу до примирення(а він її, звичайно, не зробить, він надто гордий та незалежний), то треба тільки презирливо зміряти його поглядом і нагадати, що тепер у нього є кохана дружина і різні дурниці його не цікавлять. Ну, хіба що… Ні, ніяких винятків. Він кохає Нору - адже справді кохає - і збирається бути вірним їй усе життя.

Та частина його натури, яка була надміру романтичною, вкрай часто зверталася до таких понять як "завжди", "ніколи", "все життя", "нізащо в світі", "до кінця моїх днів", але, коли приходив час, він неуважно пропускав цей мотлох, забуваючи, що колись щиро вірив у нього. Через якийсь час він написав на дзеркалі у себе в ванній - "Ніколи не кажи ніколи". Але це теж не допомагало.

Він зустрів Дітера в коридорі - той мчав у бік директорського кабінету разом з начальником відділу і щось люто доводив, від чого його голос було чутно, напевно, на трьох сусідніх поверхах. Він тільки кинув Томасу: "Привіт" і помчав далі. На ньому був страшенно м'ятий піджак та старі линялі джинси. "Напевно, знову посварився з Ерікою, і вона поїхала до батьків", - подумав Томас.

Він влаштувався у студії поруч із спокійним, як завжди, Луї і прислухався до музики в його навушниках. Дітер з'явився нескоро - і його поява відбулася у такому звуковому супроводі, що Томасу захотілося закрити вуха.

- Лу, ти бачив, який процент загребла собі ця довбана "Hansa"?!! Може, ще я їй винен лишуся?!! Козли!!! Я їм зроблю альбом! Десять альбомів! І не вдавилися, наволоч!

- Заспокойся, Дітер. Ну що ти розійшовся? Ти ж знаєш, всюди так.

- Нічого, так просто їм це не зійде з рук! Вони ще погано мене знають, - сердито пригрозив Дітер. - А, Томас. Ти ж мені і потрібен. Ця довбана "Hansa", це збіговисько ідіотів, пропонує нам контракт на шість альбомів. Ось, почитай, якщо тебе все влаштовує, то підписуй.

- А ти підписав? - обережно спитав Томас.

- Ну, дійсний він тільки при наявності і мого і твого підпису, але, так як я цей контракт і складав, то, зрозуміло, мене все в ньому влаштовує.

Томас почав читати контракт, але рядки плуталися і їх доводилось постійно перечитувати знову. Контракт майорів розумними фразами, економічними термінами та хитрими стилістичними зворотами. Томас ніяк не міг скласти все це разом, бо після кожної прочитаної фрази думки розбрідалися кожна своєю доріжкою. І ще постійно здавалося, що Дітер дивиться на нього, і від його присутності зовсім поруч Томаса кидало то в жар, то в холод. Було б безумством підписати цей контракт зараз. Навряд чи, звичайно, Дітер підсунув би йому щось таке, про що потім довелося б шкодувати, але прочитати все одно треба було, тільки при здоровому розумі і ясній пам'яті.

- Я хотів би вивчити його вдома, - сказав він, і серце стиснулося при згадці про те, скільки вони разом мріяли про такий контракт.

- Скільки хочеш, малий, - кинув Дітер, і Томас не помітив його дивний насторожений погляд.

За кілька годин, поки вони готувалися до виступу, Томас переконався в тому, що Дітер не збирається навіть пальцем поворухнути задля примирення. Він повинен був би радіти, адже всілякі спокуси не випробовували його на міцність, але це досягалося тільки за допомогою аутотренінгу: "Я щасливий. Дітер не лізе до мене, і це дуже добре. Я кохаю Нору. Я дуже хочу додому, до неї. Я не дивлюсь на нього. І мені абсолютно начхати, що він не дивиться на мене. І я зовсім не хочу його. І немає жодної різниці, що я вже вісім днів не торкався до нього. Навіщо мені це потрібно?" Він надав своєму обличчю презирливого вигляду, але думки були далекі від оточуючої його дійсності, тому він не помітив безлічі поглядів найрізноманітніших відтінків, які супроводжували його - від захопленого погляду юної асистентки режисера, який знімав відео у сусідньому зал, до заздрісних у музикантів, що оббивали пороги "Hansa" не перший рік. Томас не був тут майже два тижні, але за цей час все встигло змінитися, до того ж так, що повернення до минулого більше не було.

Правда, коли вони під'їжджали до нічного клубу, де мали виступати, Томас із здивуванням помітив, що величезний натовп бере його двері штурмом, змітаючи на своєму шляху всі перешкоди.

- А що тут таке буде, що вони так ломляться? Приїжджає Майкл Джексон? - он навіть намагався жартувати, прикидаючись щасливим та задоволеним.

- Ні. Приїжджаємо ми.

Томас стримано розсміявся, подумавши, що жарт Дітера не дуже вдалий.

Стоячи за кулісами і неуважно спостерігаючи, як Дітер натягує якийсь рожевий спортивний костюм, він чув неясний гул, який майже глушив вступ "You`re My Heart…". Невже він збирається вийти в цьому на сцену, з жахом подумав Томас, краще б йшов у своїх протертих джинсах. Хоча знайти одяг, який би не личив Дітеру, було просто неможливо.

Опинившись на сцені, Томас, нарешті, зрозумів, що за гул стояв у залі.

Люди скандували його ім'я.

Вважаючи за краще не випробовувати долю, Томас поїхав додому одразу ж після концерту. Вирулюючи зі стоянки, йому до сліз хотілося обернутися і подивитися, чи не дивиться Дітер йому услід, але цього він собі не дозволив. Він би все одно нічого не побачив - Дітер стояв у вікна свого кабінету на другому поверсі, притиснувшись щокою до холодного скла, і проводжав поглядом вогні його машини, які все віддалялися.

Дітер був надто грубим - Томасу здавалося, що його зараз просто розірве на частини, але кричати він теж не міг, бо Дітер закривав йому рот рукою. Від сили, що пробивала його наскрізь і завдавала стільки болю, на очах виступили сльози, капаючи з давно мокрих вій, але він продовжував дивитися Дітеру в очі, не відриваючись. Там був цілий всесвіт - сірий колір переливався, іноді темнів до синього, темніші крупинки розчинялися і з'являлися знову. Ще кілька секунд, ще, будь ласка, ще!.. Томас судорожно чіплявся за нього, але все почало танути, випаровуватися, тьмяніти…

В кімнаті було темно, може, тому він задихався, ніби перекрили кисень. Томас обережно виліз з-під ковдри, щоб не розбудити Нору, і побрів на кухню. Пити чай вже не було сил. Він тільки скрутився на стільці, обхопивши живіт руками. Що в цьому такого, якщо він просто подумає про Дітера? Він же нічого не буде робити, тільки подумає… Але якщо жити за тими принципами, які він для себе вибрав, то думати теж не можна. Та й Дітер дав зрозуміти, що згоден. Ну, трошки спочатку побушував, ну, пару разів напився. Це просто дрібниці, враховуючи його в'їдливу та наполегливу вдачу. Тим краще. Напевно, у нього вже з десяток нових коханок, він і думати забув.

Томас натягнув джинси і куртку, безшумно ступаючи, прикрив за собою двері і вийшов на вулицю. У Кобленці йшов сніг, повільний і м'який, від нього небо було не чорним, а якимось темно-сірим, іскристим. Томас повільно брів вулицею, сунувши руки в кишені, і вперше Кобленц здавався йому чужим і ворожим. Їжа втратила смак. Вино було не міцнішим за воду. Світ став безбарвним. Бажання перетворилися на обов'язки. Музика різала слух. Тиша зводила с розуму.

Нора хотіла поїхати в Альпи кататися на лижах, але у Томаса кожний день виявився розписаним по хвилинах. Він підписав контракт, і тепер треба було робити все одразу - записувати новий сингл, записувати альбом, знімати відео, їздити по залах Гамбурга, Берліна та Мюнхена, куди їх запрошували. І ще Дітер обіцяв, що вони будуть у "Формулі-1". Томасу все це здавалося фантастикою - після двох років наполегливої, але майже даремної праці у них, нарешті, вийшло.

Але Дітера він майже не бачив - складалося враження, що він ховається, намагаючись якомога менше потрапляти на очі. Після виступів на дискотеках Дітер стрибав у свою машину і мчав кудись, не кажучи ні слова. Замість нього дзвонив Луї, постійно посилаючись на те, що Дітер дуже зайнятий, Дітер поїхав підписувати якісь папери, у Дітера після перепою болить голова, Дітер закрився в студії і творить, а турбувати його не можна під страхом смерті, Дітер підбирає музикантів для гастролей, у Дітера поганий настрій, і до нього краще не підходити. Томас не вірив, знаючи, що Луї буде прикривати друга, навіть якщо той збереться пограбувати банк чи продати державну таємницю.

- Луї, що трапилося? - одного разу не витримав Томас.

- Ти про що? - непідробне здивування Луї виглядало смішно.

- Що з Дітером?

- З Дітером? А, з ним все ОК. Ходить, задоволений, як слон. Він за місяць підняв стільки грошей, скільки за всі попередні роки.

- Я бачу його тільки на сцені, і він зі мною не розмовляє.

- Кх… Ну, він сказав мені, що ви посварилися.

- Ми не сварилися. Якщо він на місці, то передай йому, будь-ласка, слухавку, - голосом, що не терпить заперечень, сказав Томас.

- Але його тут немає, - щиро завірив його Луї. Дітер стояв поруч і виразно жестикулював - його немає, не було і не буде.

Томас кинув слухавку і почав швидко збиратися. Він не уявляв, що скаже Дітеру, але ця гра у хованки вже довела його до божевілля. Виходить, якщо з Дітером не спати, то він навіть слова тобі не скаже?! Буря праведного гніву заволоділа його думками, вимагаючи справедливості та помсти. Апатію як вітром здуло, всередині все кипіло, жага з'ясувати стосунки перекрила собою всі встановлені раніше правила. Якби він зупинився і подумав, чим викликана така невластива йому, людині спокійній та лінивій, поведінка, то зрозумів би, що просто до смерті за ним скучив. Дітер не розмовляє? Кого цим можна здивувати? Вони іноді сварилися по кілька разів на день і робили вигляд, що взагалі одне одного не знають. Але зараз все було по-іншому, і в нього ніби диявол вселився. Він готовий був кинутися на Дітера з кулаками. Сказати все, що він думає з приводу його неприємного голосу, м'ятого одягу, нецензурних висловлювань, злої вдачі, нескінчених дорікань та прискіпувань, черствості та самозакоханості, манії величі, жадібності, розбещеності і… і…

У Гамбурзі сніг був ще сильнішим, і Томас не міг їхати швидко - машини ледве повзли, а через те, що "двірники" не встигали змітати сніг з лобового скла, видно було не далі, ніж на три метри. У кварталі від "Hansa" зібралася кілометрова пробка, а він просто не міг всидіти на місці. Томас кинув машину у якомусь дворі і побрів пішки, періодично змітаючи з волосся сніг, - так вже точно буде швидше.

Коли він різко відчинив двері студії, всі були на місці - і Дітер, і Луї.

- О, Томас! - зрадів Луї. - Не чекали на тебе, але завжди раді. Ось і Дітер тільки прийшов…

Томас мовчки впився у Дітера поглядом, повним ненависті, зовсім забувши про присутність Луї, точніше, навіть не помітивши його.

- Що з тобою, Том? - спитав Дітер, пильно дивлячись на нього.

- У мене є деякі питання стосовно контракту, - Томас, нарешті, побачив Луї і опустив очі.

- Добре, ходімо обговоримо. Подивись четверту пісню, Лу, ОК?

- Добре, Ді, - Луї махнув рукою і пробурмотів про себе: - Так… Нелегке сімейне життя. Такий спокійний хлопчик був…

Дітер сперся на стіл у своєму кабінеті і склав руки на грудях.

- Ну? - голос його був похмурим та спокійним.

Слова всі кудись разом зникли. Томас вже збирався все йому сказати, навіть повітря набрав побільше, але у ту саму мить зрозумів, що просто до сліз хотів його бачити, а все інше було просто дурним приводом, що Дітер спеціально, із витонченими хитрощами влаштував це все, вивчивши його натуру набагато краще, ніж можна було передбачити.

- Пробач, - тихо промовив він. Його ніби облили холодною водою. "Ідіот", - боляче спалахнуло у мозку. Він не міг пригадати, коли востаннє йому було так соромно. Краще провалитися крізь землю. Він схопився за клямку, збираючись піти щонайшвидше, але Дітер миттєво опинився позаду нього, с розмаху захлопнувши вже трохи відкриті двері так, що Томас опинився між стінкою та його величезними руками.

- Почекай, - прохрипів Дітер. - Я теж… Маленький, я теж не можу без тебе…

Дітер м'яко поклав голову йому на плече, нахилившись і все ще тримаючи долоні на стіні.

- Пусти мене, - сказав Томас, ледве стримуючи бажання прихилитися до нього.

- Мій маленький, змерз зовсім… - шепотів Дітер. - Томас відчув його гарячий подих на своїй шиї, порожнеча всередині вивернулася і заволала, відчуваючи його зовсім поруч.

- Ді… - простогнав він, притискаючись до нього щосили.

- Зараз, маленький, - Дітер підняв його на руки, спиною до стіни, примусив обхопити стегнами талію, стягуючи одяг, і насадив на себе. Томас тільки скрикнув, відкинувшись до стіни і широко розкривши очі. Без гелю він здавався таким невимовно великим, що у Томаса раз за разом темнішало в очах. Він простягнув руки до його обличчя, боячись, що він розтане, як у всіх його снах, і Дітер цілував йому пальці, мружачись від їх прохолоди та ніжності.

- Тихіше, маленький, Луї у сусідній кімнаті, - шепотів Дітер, відчуваючи, що він здригається всім тілом, - Тільки не кричи...

Він і не міг кричати, тільки хапав ротом повітря, не в силах відірвати погляду від його сірих перемінливих очей, і тільки одне слово пульсувало у голові - ще, ще, ще! Дітер припав до нього, нашіптуючи щось, але Томас не розумів ні слова, бо пульс гулко стукав у вухах. Руки Дітера були жорсткими, як метал, вони впивалися у сідниці, все намагаючись розсунути їх, але далі було вже нікуди. Відчувши, що кінчає, Дітер відірвався від його плеча і прохрипів:

- Дивись на мене, Том, чуєш…

Очі у Томаса закочувалися, і він зовсім нічого вже не розумів, ціпеніючи під його могутніми поштовхами. Вловивши фразу скоріш на підсвідомому рівні, він ледве сфокусував погляд, і вигнувся у оргазмі, який шквалом накотився на нього.

Не встиг Томас відійти від божевільного запаморочення, що охопило його, як відчув, що Дітер обережно поставив його на ноги.

- Іди сюди, - прошепотів він, розкуйовдивши йому волосся. Дітер піднявся, посміхаючись та свердлячи його поглядом, чмокнув у кінчик носа і категорично заявив:

- Їдемо до мене.

- Їдемо, - погодився Томас.

- Коли наступного разу ти вирішиш покинути мене, я знатиму, що це тимчасово, ОК?

- Наступного разу не буде, - Томас щиро вірив у це.

- Буде, маленький.

- Звідки ти знаєш? - обурився Томас.

- Я все знаю. Я старший та розумніший. І я достатньо добре знаю тебе, щоб зробити деякі припущення.

Томас із сумнівом подивився на нього, намагаючись приховати ті думки, що відображалися у його очах, і Дітер тільки посміхнувся, застібуючи на ньому сорочку.

Дітер, звичайно, знав його далеко не так добре, як йому здавалося, схопивши навіть не все, що лежало на поверхні, не добравшись до багатьох важливих речей, але і цього цілком вистачило б, щоб робити подібні припущення та висновки з великим відсотком ймовірності. Тільки у цей момент він і не підозрював, що все це аніскільки не допоможе йому, що вже з'явився ще один невідомий фактор, що відігравав вирішальну роль і завжди залишав останнє слово за собою, проти якого він, Дітер, був зовсім безсилим.

Він ще зовсім не знав здатностей Нори.