Томас не думав, що ще щось у цьому світі зможе принести йому радість. Але ось побачив з вікна таксі червоний черепичний дах свого будинку, що промайнув між дерев, і на душі потеплішало. За останні кілька років він навчився цінувати тишу та відчуженість цього місця, часто сумуючи за ним і майже фізично відчуваючи, як яскрава, гамірна, зарозуміла Америка відторгає його, пригинає до землі, жорстоко, немилосердно дає зрозуміти, що цілком прекрасно обійдеться і без нього. У якийсь момент він нарешті зміг усвідомити, що більше ніде не буде почуватися по-справжньому вдома, але намагався не підпускати до себе ці думки, все чіпляючись, чіпляючись за палаюче сонце Лос-Анджелеса, хоча вже тоді ненавидів його потворні вулиці, невпинну навіть вночі суєту, нахабних, зарозумілих міських жителів, хоча вже тоді розумів, що треба вирватися з цього запаленого божевільного міста, доки не пізно, доки він не підім'яв під себе, як бульдозер, всю рішучість, все надії, доки не перемолотив душу у нікому не потрібну пусту труху. Він міг би тягнути безкінечно, упиваючись власною приреченістю, якби би Нора не обрубала все - швидко, раптово та майже безболісно. Томас давно знав, що цього не уникнути, і навіть часом чекав, жадав цього. Але коли все сталося, він не відчув полегшення, яке мало б притамувати його біль. Стало ще гірше. У сто разів гірше. Презирство, насмішки, а часом і відверта ненависть Нори, її показна незалежність, нав'язливі докори, безкінечна роздратованість були не настільки принизливими, як повна байдужість, яка поступово витіснила всі інші прояви її ставлення, коли їй набридло. Коли вона побачила, що тут взяти нічого - вона вже спустошила все, до останнього ковтка повітря. Тоді і треба було повертатися додому. Ще раніше треба було. Тоді ще не було пізно.

Томас ввічливо попрощався з таксистом, поставив на ґанок свої валізи і почав шукати у кишенях ключі, тільки зараз помітивши, що, хоча повітря ще дуже холодне, на землі вже почала з'являтися трава, а вітер приніс невловимий, особливо весняний запах. Це ж треба! Зовсім втратити відчуття пори року. Лос-Анджелес не знає, що таке зима. Що буває весна та осінь. Тільки літо, безкінечне, виснажливе, однакове. Томас прогнав з пам'яті зображення широких вибоїстих вулиць, над якими тремтіло від спеки розпечене повітря, і переключив увагу на те, що ключів у кишенях немає. Довелося обнишпорити одну валізу, потім іншу. В решті-решт, вони знайшлися все-таки у кишені пальто, і Томас зайвий раз дорікнув собі в неуважності.

В холі було задушливо, що зазвичай властиво приміщенням, де довго ніхто не з'являвся. Томас скинув пальто та черевики, включив світло. Ну, от і все. Порожнеча, яку обіцяло майбутнє, була присутня тут у вигляді невидимого та нечутного спостерігача, що вміє тільки засуджувати, докоряти, вимагати спокути та покаяння. Треба повісити на місце диск. Свій перший золотий диск, з яким Томас зазвичай не розлучався, коли їхав надовго. Зараз він лежав у одній з валіз, ретельно спакований, і чекав, доки його повернуть на стінку до інших. Томас дістав його, обережно протер носовою хусточкою скло та скромну рамочку, у якій його було ув'язнено, та знову перечитав рівний ряд переливчастих англійських літер: "You're My Heart, You're My Soul". І згори - стрімкий, як завжди, фірмовий напис "МТ". Продовжуючи зачаровано дивитися на неї, він забрався на диван і дотягнувся до вбитого у стіну гвіздка, на якому мала знаходитись ця реліквія. Томас із ніжністю пробіг очима по наступних дисках, вчитуючись у кожне слово, вигравійоване на них, наче ніколи раніше не мав можливості зробити це. "You Can Win", "Cherri Lady", "Brother Louie", "Atlantis", "Give Me Peace On Earth"... На душі посвітлішало, навіть куточки губ ворухнулися, бажаючи посміхнутися. Зазвичай такі речі не проходили безслідно, повертаючись удесятеро більшим періодом депресії. Не варто було, звичайно, про це згадувати, але що вже зараз...

Час, виникаючи іноді безглуздими проблисками усвідомлення оточуючого світу, був до жорстокого повільним. Двері будинку були зачинені зсередини ще в день приїзду, відгородивши його від необхідності дотримуватися якихось умовностей, пов'язаних із спілкуванням з іншими людьми, звільнивши від необхідності пояснювати, чому він уникає будь-чиєї уваги, чому до отупіння дивиться старі записи, не помічаючи купи порожніх пляшок під кріслом; чому, прокидаючись вранці від головного болю, презирливо посміхається своєму відображенню на склі дисків, що висіли на стіні, туманно усвідомлюючи, що думав вчора про Дітера, і, здається, навіть намагався розмовляти з ним, пояснити, попросити пробачення, і гірко плакав від того, що ніколи не матиме можливості сказати це Дітерові насправді. Навіть побачити його не зможе. Слідом за цим він нишпорив у барі, радіючи його по-справжньому невичерпними запасам, зібраним ще Норою; і чим більше він пив, тем слабшими ставали думки, що переслідували його, притупляючи, змазуючись, але ніколи не зникаючи повністю, ніколи не дозволяючи відректися, відсторонитися від них, не залишаючи можливості втратити здатність пам'ятати; біль невимовно гострий перетворюючи на тупий і ниючий. Засинав він зазвичай лише на світанку від повного морального виснаження, більше не маючи сил ні згадувати, ні кидати у темряву безглузді звинувачення, ні чекати, коли закінчиться потік дорікань, що піднімалися з глибин власної обманутої та осліпленої совісті, мріючи тільки забутися; але навіть уві сні щось підточувало його зсередини, нав'язуючи густі, важкі, в'язкі сновидіння, смішні своєю безглуздістю та нікому не потрібною дурною жертовністю. Але сміятися чомусь не хотілося. Зовсім. Кулька разів він намагався подзвонити Норі, але так і не зробив цього. Періодично хтось дзвонив йому, але він тільки морщився, дратуючись від глухих, набридливо-настирних сигналів, навіть не задумавшись про те, щоб зняти трубку. На вулиці неухильно теплішало, але він навіть не виходив з дому. Іноді у загальну апатію врізалася рішучість взяти себе в руки, зайнятися якою-небудь справою, написати нову пісню, приготувати щось незвичне, чи приготувати хоча б що-небудь, піти в кіно чи поснідати у ресторані, але цей штучний ентузіазм вичерпувався за півгодини, так і не давши нічого продуктивного, а тільки перетворившись на черговий безликий та мовчазний докір.

Ранок видався похмурий. Теплий душ трохи заспокоїв головний біль, і Томас вирішив, що якщо і сьогодні нічого не буде їсти, то скоро звалиться від слабкості. Знайшовши у холодильнику навдивовижу твердий та солоний сир, Томас здивувався тому, яким смачним він виявився. Обнишпоривши всі ящики, він знайшов ще полуничний джем та каву. Цього було явно замало, і Томас зібрався вирушити до крамниці, доки тупий спокій, що скував його зараз, не набув властивостей патологічної депресивної туги. Він вже поспіхом зачиняв двері, коли знову задзвонив телефон. Томас зупинився, роздумуючи. Було б щось важливе, продюсер би сам приїхав. А раптом це не продюсер? Ця думка вперше прийшла йому в голову за весь цей час, хоча дзвонили часто та настійливо. Томас, залишивши двері відкритими, підійшов до телефону і, нерішуче перечекавши ще кілька дзвінків, все-таки зняв слухавку. Голос був неприємний - хрипкий, верескливий, роздратований та нетерплячий:

- Алло!

Голос, якого він не чув майже шість років - шість довгих, холодних, зимових років. Томас відповів - так спокійно, що самому стало незатишно:

- Так, я слухаю.

- Том! Привіт! Нарешті я тебе застав вдома! Як справи?! - голос Болена став веселим та невимушеним, наче і не було істерик, взаємних докорів, образливих звинувачень, наче і не було всього того, що було, наче вони розпрощалися найкращими друзями шість днів назад.

- У мене все добре, - так же спокійно відповів Томас, хоча йому хотілося закричати.

- Сто років тебе не бачив! - так же радісно продовжив Дітер. - Ну, розповідай, які новини? Ні, не розповідай, я зараз приїду.

- Ні, - поспішно та надто голосно відповів Томас, запізно зрозумівши, що дає Дітеру привід здогадатися про справжню вагомість своєї раптової появи.

Недовге мовчання на тому кінці дроту примусило Томаса зніяковіти.

- Ну, добре, тоді давай посидимо де-небудь. Я встигну у твої краї як раз до обіду, - безкінечно добрий та веселий тон Дітера майже заспокоїв його, але Томас мовчав, не знаючи, що відповісти. Ненависна невпевненість у собі виштовхувала на поверхню суперечливі варіанти відповідей, від зарозуміло-поблажливих до односкладно-стриманих, але губи мимоволі промовили:

- Добре.

Коли Томас поклав трубку, він ще до кінця не усвідомив, що ж все-таки сталося. Він закутався у пальто і повільно сів у крісло. Дітер. Сам з'явився. І такий самий, як раніше. Навіть інтонації його голосу були до болю знайомими. Вже за хвилину ця коротка розмова видалася Томасу маячнею, сном, вигадкою. Такого не буває.

Він скинув пальто. А раптом не маячня? Роздивившись крізь відкриті двері велике дзеркало у іншій кімнаті, він примружив очі, вдивляючись у своє нечітке відображення. Щось примусило його підійти ближче: він не міг впізнати чоловіка, що відображався у ньому, як не вдивлявся. У цього чоловіка було зовсім коротке волосся, він явно не голився десь тиждень, рухи його здавалися важкими, фігура - неповороткою, одяг - мішкуватим, на обличчі читалися втома та презирство. Томас підійшов до дзеркала та простягнув руку, торкнувшись холодного скла пальцями. Тільки очі були його - чорні та бездонні, що не видно зіниць. Ні, він нікуди не поїде. Дітер просто не впізнає його, буде очікувати на нього такого, як тоді. Тонкого, гнучкого, хто недбало відкидав за спину довгі темні локони, хто навіть не намагався гасити гордовитий блиск в очах. Але все це Томас розгубив десь по дорозі довжиною у шість років, а те, що в дзеркалі, навряд чи Дітера вразить.

Вразить? А чому він вирішив, що Дітер подзвонив заради нього? Може, він хоче назад "МТ", безпрограшний фінансовий проект, шум у пресі і новий виток слави, а не його самого? Ні, "МТ" знову - ніколи. Це було, і це скінчилося. На Дітера чекає велике розчарування.

Дітер не бачив його шість років. Про що може йти мова після такого проміжку часу, після тих огидних сцен, якими вони доводили одне одного до божевілля; після тієї холодної гордовитої зневаги, яку Томас тоді продемонстрував йому, намагаючись показати йому свою перевагу; після того, як він покинув Дітера та "МТ", самонадіяно, бездумно, зрадив і йому самому і справі його життя, заради задоволення своїх амбіцій і заради жінки, яка ніколи його не любила, а лише свідомо штовхала у прірву. Про яку дружбу може йти мова? Без постійного спілкування дружба тоншає, міліє, як худосочна річечка. Тим більш, якщо ніякої дружби не було.

Так, він хоче назад "МТ". Але "МТ" уже ув'язнено до скромної дорогої рамочки, вкрито склом від пилу та ушкоджень, підписано стрімкими золотими літерами, як і всі золоті диски, щоб кожен бажаючий міг милуватися та насолоджуватися його завершеною, застиглою, мов у бурштині, досконалістю, як річ безцінна, статична, яка не підлягає зміні і не має продовження.

"МТ" Дітер не отримає.

Томас відчув нездоланне бажання підтвердити свої думки склянкою бренді, і ледь не захлинувся від страху, що знову лишиться зачиненим у цьому домі від всього світу і від себе самого. Зібравши по крихтах жалюгідні рештки сили волі, у існуванні котрих він сумнівався, але все ж зміг їх знайти, взяв пальто і майже вибіг з дому.

Сир, помідори, горіхи, перець, кава. Треба поїсти. А потім душ. Ні, ванна. З гарячою водою і піною, що пахне сосновими голками. І поїду до Дітера, вирішив Томас. Бажання хоча б побачити його змело всі інші думки і заполонило порожнечу, що утворилася у його свідомості.

Повернувшись додому, Томас спершу викинув всі пляшки, і порожні, і навіть не розпечатані, щоб не встигнути напитися до тієї миті, як прийде час їхати, і від цього відчув себе набагато краще та впевненіше. Ванна дала відчуття легкості, давно забутої під тиском байдужості. Або у цьому всьому винен дзвінок Дітера, безпосередній та доброзичливий, його голос, такий, як і був раніше. Томас знав, що, скоріш всього, буде вити від болю та жалю, коли повернеться додому після зустрічі з Дітером, тому що на повернення до старого сподіватися нічого. Але Томас не міг заборонити собі хоча б подивитися на нього.

Чорний "Мерседес", зовсім новий, встиг вкритися серйозним шаром пилу, але виглядав цілком презентабельно. Дорогою Томас заїхав помити його, і лишився задоволений його респектабельним виглядом. Тепер Дітеру ні до чого буде прискіпуватися: все, от "Мерседесу" до носової хусточки, було дорогим, витриманим у хорошому стилі і зі смаком. Він старанно знищив всі сліди неголеності на обличчі і спробував створити з наявного волосся деяку подобу зачіски. Вийшло не дуже, але набагато краще, ніж те відображення у дзеркалі, якого він торкався. Власний гордовитий та непокірний погляд, спійманий у дзеркалі, заспокоїв його. Все добре.

Він під'їхав до місця зустрічі на п'ять хвилин раніше, сам собі дивуючись, і ще здалеку помітив червоний "Феррарі" та Дітера, який недбало прихилився до його боку з сигаретою у руці. Томас зупинив машину трохи далі, щоб Дітер його не помітив, і відкинувся на сидінні. Ні в якому разі не можна показуватися ні вчасно, ні, тим більш, раніше, що б Дітер не здогадався, наскільки це для нього важливо. Чи не піти зовсім? Розвернутися і поїхати. Краще не бачити в його очах байдужість, невміло приховане напускною веселістю, та холодний розрахунок. Томас спіймав себе на думці, що ніколи не помічав у Дітері ні того, ні іншого, але якийсь куточок свідомості, борсаючись у екстазі безжалісного мазохізму, малював цю картину у гротескно, неприродно-чітких тонах.

Дітер пройшовся коло свого "Феррарі" кілька разів, поглядаючи на годинник і явно нервуючи, підпалив вже третю сигарету підряд, проводжаючи поглядом проїжджаючі машини. Обличчя у нього було напружене та зосереджене.

Томас подивився на годинник: він запізнювався вже на п'ятнадцять хвилин. Вирішивши, що цього цілком достатньо, він рушив машину вперед.

- Том! - закричав Дітер, кинувшись йому назустріч, не встиг він ще й вийти з машини. - Том, привіт! Я боявся, що ти передумав, и не приїдеш.

Дітер простягнув йому руку, чого раніше ніколи не робив, і Томас ніяково потиснув її, затаївши дихання від торкання до його теплої сильної долоні. Він зрозумів, що не може сказати ні слова, знаходячись так близько до його міцної фігури, затягнутої у модний одяг, відчуваючи запах диму і його дезодоранту, такого самого, як тоді, знаходячись під пильною увагою його сірих прозорих очей, добрих і усміхнених. Серце застукало десь всередині неприємними глухими ударами, и тільки зараз Томас зрозумів, як сильно хвилюється, наскільки незручно і скуто почувається.

- Ну, що ми стоїмо? - розвів руками Дітер. - Пішли жувати смажену картоплю.

Посмішка на його обличчі була такою щирою та радісною, навіть трохи очманілою, що Томас мимоволі посміхнувся сам.

Вони сіли за столик у вікна у невеличкому ресторанчику, Дітер завів якусь тему про погоду, про свою машину, пожалівся на підвищені ціни на бензин, покритикував обслугу, незадоволено вимкнув невмовкаючий мобільний телефон, витягнув з пачки ще десяток сигарет, жодної не докуривши і до середини. И тільки зрозумівши, що сигарет більше немає, він припинив посміхатися та серйозно подивився на Томаса, наче, нарешті, зважився на те, на що не вистачало духу весь цей час.

- Де Нора? - спитав він, впившись у нього своїми колючими проникливими очима.

- Вона у Лос-Анджелесі. Мені там все набридло, і спека ця, і додому хотілося, и взагалі... А вона не захотіла їхати сюди, доки холодно... - з показною радістю спробував збрехати Томас.

- Вона покинула тебе, - обірвав його Дітер.

- Ні, вона... - виправдовуватися було болісно.

- Гірше, вона вигнала тебе.

- Це мої проблеми, - Томас опустив голову.

- Це не проблеми, Том. Я бачу, ти переживаєш, але дарма.

- Ну і що з того? - Томас весь напружився, готовий в будь-який момент піднятися та піти, втекти від його правоти та впевненості, закритися у будинку і напитися до втрати свідомості.

- Нічого, - спокійно відповів Дітер. Він міг би нагадати, що завжди передбачав це, що сто разів попереджував Томаса про це, міг би дорікнути йому у дурнуватій самовпевненості, у слабкості та безхарактерності.

Але він не нагадав. Томас відчув, як пальці Дітера м'яко торкнулися його долоні, і відсмикнув руку.

- Том... - прошепотів Дітер, намагаючись спіймати його погляд.

- Ні, Дітер.

- Раніше ти називав мене "Ді".

- Я змінився.

- Зовні. Трошки. А так ти такий самий безладний. Так, життя тебе трохи поламало, але це корисно. Чому ні, Том?

- Ти заради цього мені подзвонив? - приречено спитав Томас. Повірити Дітерові до кінця він не міг.

- Так, - Дітер був серйозним та рішучим.

- Давай не будемо, Дітер. Я не хочу повертатися до цього. Ні, однозначно.

- Чому? Ти досі пам'ятаєш всі наші скандали? Обіцяю, це не повториться. І Нора нам не завадить. Може, у тебе є хтось? Чи ти, нарешті, зміг примусити себе стати натуралом?

- Дітер, питання вичерпане.

- Чому? - вперто повторив Дітер. - Я розчарував тебе своїм зовнішнім виглядом? Чи щось не те кажу?

- Тоді все було інакше. В одну річку двічі не входять.

- Том, я говорю чесно, як є. Я всі ці роки слідкував за пресою і прислуховувався до розмов у студії у себе за спиною, і чекав, коли ж вона тебе покине. Я чекав на тебе шість років. Будь-ласка. Я не вірю, що нічого не лишилося.

- Вибач, Дітер.

Дітер опустив голову, спрямувавши порожній погляд крізь свої напружені долоні, нервово стиснуті у кулаки.

Що ж я роблю, подумав Томас. Я не міг навіть мріяти почути від нього такі слова. А, може, він хоче сексу? Просто сексу із чоловіком, а під'їхати до когось іншого він не може? Чи він шукає повторення 85-го, думаючи, що все може бути так само, як тоді. Повернути впевненість, що ти будеш жити вічно, що ви разом здатні творити дива і перевернути весь світ, упиваючись свободою та своїм бездонним, безоглядним, всеохоплюючим коханням, розчиняючись одне в одному без решти.

Але вони обоє стали старшими, а разом з тим розумнішими, серйознішими, розважливішими, цинічнішими. Томас не думав, що здатний відчувати так сильно, як тоді. Якщо спробувати воскресити це безумне щастя, то можна тільки зіпсувати спогади про найкращі дні життя, втратити навіть їх, розчаруватися, обпектися, зненавидіти Дітера по-справжньому за цю невдалу спробу погратися у кохання за розіграним раніше сценарієм. Так, як раніше, вже не буде. А по-іншому - не треба.

- Том, я не вірю, що ти нічого не відчуваєш.

- Я сказав - ні, - надто жорстко відрізав Томас.

- Але ж ти приїхав.

- Я хотів попросити у тебе пробачення за все, що зробив тобі тоді.

- Навіть чути про це не хочу, - раптом посміхнувся Дітер. - Я давно все забув.

- А я - ні.

- Тебе мучить сумління, маленький? Забудь. Я теж був молодець. Це не варто жодної твоєї сумної думки.

- Не називай мене "маленький".

- Як скажеш. Том, якщо ти так категоричний, я не буду настоювати, - Дітер раптом облишив свою хвалену впертість, на диво легко відмовившись від свого задуму, і Томас про себе гірко посміхнувся. - Але ми можемо лишитися друзями.

- Навряд, - похмуро прошепотів Томас.

- Ну не можемо ж ми і далі бути ворогами, як весь цей час, ми ж тільки-но помирилися. Згодний?

- Ну, так.

- І бути одне одному ніким ми теж не можемо після всього, що нас пов'язує та поєднує. Так?

- Так, Дітер.

- Значить, ми будемо друзями. Скажи - так.

- Добре, тільки я не знаю...

- Все знаю я, - заявив Дітер. - А тобі це і не треба. Тобі...

- Не перебивай, - перебив Томас, і Дітер вперше за всю бесіду відчув щире тепло у його голосі.

- Вибач. Ти став таким самостійним, Том, не можу повірити, - посміхнувся Дітер.

- Це комплімент чи образа?

- Образа, звичайно.

Томас зрозумів, що сміється разом з ним, що стало якось незвично легко та добре, що його рішучість потрапила під люту атаку неймовірно сильного збудження, викликаного виглядом великих та засмаглих, не дивлячись на ранню весну, рук Дітера; що ледве почата пляшка червоного вина у них на столі не викликає у нього жодних найменших асоціацій, що він може сидіти тут до другого пришестя, слухаючи Дітерівські жарти та розмови, що стали з часів їх останньої зустрічі не такими грубими та різкими, а більш цивілізованими, дотепними, але все ще єхидними.

- Слухай, я завтра збирався їхати на риболовлю по Ельбі. Поїхали зі мною, а? - запропонував Дітер, страшенно по-хамському запихаючи до рота шматок капусти зі своєї тарілки прямо пальцями на очах у офіціанта, який, втративши мову, все ж намагався зберегти при вигляді цього неподобства нейтральний вираз обличчя, і підморгуючи Томасу.

- Я не вмію ловити рибу, - розгубився Томас.

- Що там вміти? Я тобі покажу. Шкода, що надто холодно, не можна попірнати та покупатися. Але зараз риболовля особлива, ось, знаєш, влітку...

Дітер почав детально описувати літню риболовлю, і Томас не міг зрозуміти, чому йому так цікаво слухати все це, і салат з кукурудзою видавався найсмачнішою річчю на світі, і навіть картопля хрустіла по-особливому, а погода, що починала псуватися, викликала лише приємне відчуття злиття з постійно мінливою природою. Томас знав, що не можна розслаблятися та піддаватися його чарам, але у цю мить навіть думка про те, щоб розпрощатися із Дітером та поїхати додому, викликала майже фізичний біль. Можливо, він зміг би це зробити за допомогою новопридбаної збиткової рішучості, але це обернулося б поверненням до безкінечної череди днів, що корчилися у холоді та тумані, ні вигнати, ні хоча б приспати всю владу яких над собою він був не здатним. А з Дітером тепло і добре, так само легко, як бувало у найкращі часи. Але тоді Томас не вмів цінувати ні його безпосередність, ні його простоту, ні його увагу. Чи, може, зараз Дітер став більш спокійним та терпимим, почав більше рахуватися з його думкою, прислуховуватися до його слів, визнав за ним право на незгоду та інше сприйняття.

Вони просиділи до самого вечора. Томас витіснив із своїх думок скутість, настороженість та стриманість, не приклавши до цього жодних зусиль, вони самі забилися у дальній куточок свідомості, не подаючи ознак життя, затаїлися до кращих часів, коли можна буде знову безперешкодно вгризтися у душу, яка належала їм по праву завойовника. Ще вранці Дітер був чужим, недоступним, далеким, а те, що Томас так любив, за чим сумував, про що постійно думав, було всього лише нереальною згадкою про нього. А зараз Дітер перед ним такий самий, яким Томас хотів його бачити, але відчуття нереальності не проходило. Весь комплекс відчуттів до болю нагадував їх першу зустріч у лютому 83-го: було так же добре і весело, а від занепокоєння, про причину якого він тоді здогадувався дуже туманно, неможливо було всидіти на місці. Звичайно, зараз це все проходило крізь призму часу, але все одно було прекрасним.

Томас крутився з боку на бік всю довгу ніч, навіть не намагаючись заснути, перебираючи в умі кожне слово Дітера, посміхаючись про себе, коли пригадувалися його посмішки та жарти. Серед всього цього він подумав про Нору, та щемливе відчуття втрати та дискомфорту виявилося сильно притупленим, і він одразу ж відкинув його, не бажаючи псувати собі настрій.

Невже я досі кохаю його, раптом отямився Томас, злякавшись своїх почуттів. Зупинити видіння, у яких вони шалено кохалися, виявилося неможливо, і Томас ткнувся обличчям у подушку, ледь не плачучи від збудження. Скільки всього було після Дітера, але ніколи, ніколи и ні з ким він не отримував і десятої долі того кайфу. Не можна повертатися до цього - розчарування вб'є його. Не можна знову віддавати себе у його повну владу. Не можна сподіватися, що зараз це буде так само чудово. Навіть не думати. Забути. Заборонити. Відмежуватися. Зачинити. Сховати.

Дітер, напевне, будує там плани, не збираючись здавати позиції так швидко і так просто. Він звик вигравати, завжди. Але я не піддамся на його посягання, впевнив себе Томас після недовгих роздумів. Мовчазна совість докірливо дивилася з висоти свого помосту, але Томас відмахнувся від неї, не бажаючи зізнаватися собі самому, що це тільки переконливий самообман.

Вранці погода зіпсувалася остаточно. Томас швидко зібрав речі і поїхав до Гамбургу. Дорога була неблизька. Дощ, шурхотіння двірників по лобовому склу, музика, льодяники. Все було приємним і анітрохи не бентежило, а краєвиди світлої, поки ще далеко не домінуючої зелені, ще світлішої та яскравішої від дощу, що проносилися повз нього, допомогли зайняти час, нетерплячий та непосидючий. Томас відмітив, що уже другий день не п'є нічого міцнішого, за мінеральну воду і майже не думає про Нору.

Дітер зустрів його біля портової автостоянки - рухливий та неспокійний, як і вітер, що лютував навкруг. Він без кінця поправляв капюшон своєї величезної синьо-червоної куртки, який прикривав його світле волосся від дощу. Крокуючи прямо по калюжах, він помахав Томасу рукою і одразу ж розсміявся:

- Том, ну ти даєш! Зараз же кинь до біса цю свою парасольку!

- Але ж дощ? - здивувався Томас.

- Подивись на мене, - сказав Дітер. - Ну, нічого, зараз я примушу тебе зняти це твоє наворочене пальто і видам таку ж куртку. Це справжня, з яхт-клубу.

- А де ж твоя яхта?

- Он та. "Obsession" називається, бачиш?

- Гарна. І ти вмієш нею керувати?

- Звичайно!

- Слухай, в кліпі - це вона була?

- Ну так, - посміхнувся Дітер. - Хоча це не врятувало кліп.

Взагалі, Томас такими речами не цікавився, тому міг оцінить тільки її зовнішні дані, які говорили про ту кількість грошей, яких ця яхта коштувала.

- Її зробили на замовлення, - розповів Дітер. - В ідеальних умовах йде 150 км на годину.

Пропустивши повз вуха численні технічні характеристики, у детальне описання яких занурився Дітер, Томас зайшов до невеличкої кают-компанії, у якій Дітер зі своїм зростом ледве міг розігнутися. Там було тепло и дуже затишно. Дітер стягнув з Томаса пальто, відібрав парасольку і вручив синьо-червону куртку із здоровим капюшоном, яка була б завелика для Томаса, навіть якби він не знімав пальто.

- Вона тепла, не змерзнеш, - пообіцяв Дітер.

Потім вони вибралися надвір, слухати шурхотіння дощу по жорсткій тканині капюшону, ходити палубою, що ледь хиталася, спостерігати за пристанню, яка все більше віддалялася.

- Якщо йти вгору по Ельбі, то до обіду ми будемо у відкритому морі, - сказав Дітер. - Але я, взагалі, збирався пришвартуватися трохи раніше, там є такі річкові острівці у парі годин від Гамбурга, де я завжди ловлю рибу.

Вітром бризки заносило під капюшон, і Томас періодично витирав зовсім мокре обличчя задубілими руками.

- Ось там - найнижчий міст. Якщо вода підніметься ще на півметра, ми під ним не пройдемо. Том, ти що, змерз? Піди, постав чайник, щоб вода закипіла, коли ми будемо на місці. Ну і дощище!

- А по такій погоді буде ловитися риба? - засумнівався Томас.

- Куди вона подінеться?!

Коли вони опинилися на місці, ледь посвітлішало, дощ став більше схожим на водяний пил. У таких місцях Томас ніколи раніше не бував. Багата рослинність підступала прямо до берегів, нависаючи над водою, приховуючи всі ознаки цивілізації. Дітер пояснив, що це вже не сама Ельба, а одна з її численних заток. Він зупинив яхту у кількох метрах від берега, кинув якір і повідомив, що вони прибули на місце і час діставати вудочки. Попиваючи гарячу каву, вони влаштувалися на встановленій на палубі лавці.

- Я вже не живу с Ерікою, - сказав Дітер невідомо навіщо.

- А діти?

- Я ж не зобов'язаний присвятити їм все своє життя. Ми часто бачимося, і вони ні в чому не мають потреби. Я вважаю, що цього достатньо.

- А я хотів би мати дитину.

- Тоді, думаєш, вона тебе не покинула б? Ой, Том, тільки не ображайся, - спохватився Дітер.

- Не в тім річ. Це любов і піклування про когось, які ніколи не закінчаться, що би не трапилося. Джерело радості та надії, продовження тебе самого, причому продовження краще, більш досконале, у якому втілиться те, чого ти сам досягнути не зміг.

- Напевно, я цинік, але мій оптимізм з цього приводу давно вичерпався, - Дітер опустив голову, роздивляючись неспокійну темну поверхню води і тонку майже невидиму струну лісочки зі своєї вудки. - Так, приємно, коли тобі беззвітно, неусвідомлено обожнюють. Том, але це перш за все моральна відповідальність, яка скувала тебе зобов'язаннями до кінця життя. А от вони виростуть і звинуватять мене в тому, що я завжди більше любив свою музику, ніж їх.

- Я не вірю, що ти більше любиш музику, - заперечив Томас.

- Ти ідеаліст. Але я радий бачити у тобі це. Навіть Нора не змогла озлобити тебе своєю корисливістю та залізною безпринципною хваткою.

- Ти до сих пір ненавидиш її? Вона ж не завжди була такою, якою ти її бачив. Нора має ту життєву силу, яка мене завжди притягувала, розум, енергію. Вона самодостатня. Вона - особистість. Мені бувало добре з нею.

- Коли, Том?

- Найкраще - 89-го, коли ми готували "Different".

Дітер насупився, наче навіть не хотів згадувати про той час.

- Знаєш, Том, я думав, чому вона така неприємна мені. Ні, не тому, що вона діставала мене, не тому, що вона розділила нас із тобою, відібрала у мене те, без чого я не міг дихати. Ні. Просто вона завжди чинила не по-людськи. Вона ніколи ні с ким не рахувалася і діяла так, як треба було саме їй. Це виглядало корисливо, зло, підло. Їй подобалося виставляти всіх навкруг ідіотами, вона дріб'язково копирсалася у власних маленьких інтрижках и отримувала від цього справжній кайф, не розуміючи, який огидний це має вигляд. Так, у неї є безсумнівні достоїнства, я дуже поважаю у людях вміння досягати своєї мети. Але я вважаю, що це треба робити чесно. І, що гірше за все, вона і тебе підбивала. Ой, дивись, у тебе клює! Давай, тягни її!

Томас вже і сам помітив, що поплавок смикається, і потягнув вудочку на себе. На гачку вигиналася малесенька срібляста рибка, і Дітер відразу прокоментував:

- Ну, ти даєш! Звір просто, а не рибина!

- Ти і такої не спіймав! Це карась? - Томас поклав її поперек долоні, роздивляючись.

- Ні, це окунь. Ну, що, засмажимо його?

- Так він же зовсім маленький, шкода. Давай випустимо.

- Ну, добре, випускай, - махнув рукою Дітер. - Їсти там все одно нічого.

- І які вони на смак? - спитав Томас, обережно кидаючи рибку назад у воду.

- Клас! Особливо, якщо сам наловиш та насмажиш. Я замовив окуня у якомусь ресторані - і був розчарований. Смак, наче, той самий, а кайфу ніякого. Добре, до біса. Перерва. Якщо будемо чекати, доки наловиться ще хоч пара штук, то думаю, лишимося голодними до вечора. Ходімо, у нас там запас бутербродів та пива.

До вечору були спіймані ще чотири рибки, навіть менші за першу, причому все чотири зловив Томас. Дітер журився, але добродушно, а коли Томас їх випускав, кожного разу починав незадоволено буркотіти. Дощ лив все сильніше, вітер розігрався не на жарт, яхту трохи колихало, але вони майже до темряви досиділи над вудочками, розмовляючи. В старі часи будь-яку вільну хвилину вони використовували, щоб кохатися, а поговорити не було ні часу, ні бажання, і зараз обоє були здивовані тим, як цікаво їм удвох. Дітеру навіть стало незручно та прикро, що його відношення до Томаса було завжди споживацьким та власницьким, а кохання - сліпим, що він раніше не завдав собі клопоту роздивитися у ньому це. Чи вони змінилися. Обоє.

- Так, там твоя каюта, там душ, там холодильник, якщо вночі зголоднієш. Розбуджу о п'ятій ранку, - сказав Дітер, коли вони вже збиралися спати, втямивши, що навколо них - глибока ніч.

- Чому о п'ятій? - розчаровано спитав Томас.

- Я ж тобі казав, що краще за все ловити рибу рано вранці.

- Але так рано...

- Нічого не рано. Нормально, - Дітер напружено вдивився у його обличчя і хрипко спитав: - Ти не передумав?

Томас поклав на місце пакет з чіпсами та покачав головою. По хребту прошурхотіли електричні імпульси.

- Я буду спати тут, - перервав задовге мовчання Дітер, кивнувши на диван в кают-компанії, намагаючись не дивитися на нього і неуважно дістаючи з пачки сигарету.

- Не кури тут, - сказав Томас. - І так задуха.

- Піду нагору, - він сунув сигарету за вухо і натягнув куртку. - Ходімо зі мною. Доречі, якби я був твоїм продюсером, я б дав тобі по голові за це діло.

- Мені зараз ніхто не дає по голові. Я сам по собі, - сказав Томас і здивувався про себе, що це дійсно так, і називається це не самотність, а свобода, і що він вперше ні від кого не залежить зараз, ні від Нори, ні від батьків, ні від роботи, ні від Дітера. Чому він так мордував себе? Навколо різнокольоровий багатогранний світ, а він зациклився на своїй невдалій сімейній історії, яка ніколи і не була справжньою.

Томас присів на борт поруч з Дітером, насунув капюшон на лоб, щоб дощ не намочив сигарету, і сказав:

- Гроза.

У кромішній пітьмі виднілися тільки вогні яхти, що прокреслили на воді нерівні схвильовані доріжки, і тьмяний ліхтар, який хитався та стікав золотистими у його світлі краплями дощу. Іноді блискавки креслили небо хаотичним тонким полум'ям, і у такі секунди вода і нависла над нею рослинність занурювалася у примарний сріблястий зловісний півморок, мить потому знову танучи у темряві ночі.

- Не боїшся? - з-за капюшона показалося око Дітера, примружене у посмішці.

- Ні.

- Том, скажи мені, у тебе були чоловіки після мене? - здавалося, питання далося Дітерові важко.

- Навіщо тобі?

- Відповідай, будь-ласка.

- Так, були.

- І як?

- Добре.

Дітер раптом відкинув капюшон, дозволивши холодному дощу хлинути на волосся. В тьмяному нерівному світлі ліхтаря воно було зовсім білим.

- Ти міг хоча б збрехати, - гірко промовив він.

- А ти міг би навіть не питати, - заперечив Томас.

- Я не міг не питати, - неспокійно, надто знервовано відповів Дітер.

- Ти знав відповідь наперед, - Томас повернувся до нього, і з голови у нього сповз капюшон. Дощ був навдивовижу холодним.

Дітер витер залите дощем обличчя руками і пригладив волосся нагору, щоб з нього не крапала вода.

- Знав, напевне, та не хотів знати. Припустимо, по рилу на рік - вже шість штук виходить, - Дітер знову став до жаху брутальним. - Вони хоч були з тобою ласкавими, уважними? Вони тебе задовольняли?

- Все було нормально, - стримано відповів Томас. То було інше життя. Його вже немає. Коли поруч був Дітер, не хотілося навіть мимохіть згадувати про когось іншого. Втім, згадувати не хотілося взагалі.

- Скажи, тобі бувало добре, як... - Томас був впевнений, що Дітер хотів сказати "як зі мною", але він після паузи закінчив інакше: - як тобі цього хотілося б?

- Знаєш, Дітер... - почав Томас.

- Ді, - поправив Дітер.

- ... це у нас з тобою не дружня бесіда, - не звертав уваги Томас, - яка дуже добре складалася тільки що, ми навіть за друзів змогли б зійти, це якісь розбірки. Ну як ми можемо бути друзями, якщо постійно повертаємося до цієї теми?

- Том, ну невже нічого не лишилося?

Десь поряд майнула блискавка, Дітер мимоволі зажмурився, і Томас помітив, що він весь тремтить від холоду.

Томас зовсім розгубився, не знаючи, як поводитися. Відповісти - ні? Так це неправда. А сказати, що він ночами не спав, а днями глушив горілку, щоб притупити біль, значило знову опинитися у залежності від нього, піти наперекір своїй гордості, потрапити в лещата його власницького, тиранічного кохання, визнати його верховенство.

- Ти думаєш, Том... - сказав Дітер, вловивши його вагання. - Раніше ти вмів чинити, як тобі хотілося, як веліло серце, імпульсивно, але щиро; нехай ти часто помилявся і потом шкодував, навіть дурниці, вибач, робив, але ж це було чесно, ти лишався самим собою. А зараз ти думаєш, зважуєш, чорт!..

- А ти і зараз не думаєш, Дітер, - вирвалося у Томаса.

Дітер подивився на нього, примруживши очі.

- Може, тоді ти поясниш мені, недалекому, у чому ж проблема? Я не претендую на твою свободу, як раніше, я не збираюся обмежувати тебе ні в чому. Том, пробач, що говорю це, але я ніколи не поважав тебе; захоплювався, кохав - але не поважав, може, тому і дозволяв собі подавлювати тебе. Але зараз я переконався, що був не правий. Коли вийшов твій "Different", я бісився від злості, що ти, взагалі, зміг його записати. Я зловтішався, коли він провалився. Я був впевнений, що це твій перший та останній альбом, що без мене ти не зможеш і кроку ступити. Я ненавидів тебе тоді. Я хотів все забути. "Whispers", взагалі, довів мене до божевілля. Я ж сподівався, що після невдачі з першим альбомом ти впадеш духом, Нора покине тебе, и більше ніякої музики, ніяких альбомів. А тут з'явлюся я і зможу безперешкодно отримати тебе назад. А не вийшло. Я виявився самозакоханим ідіотом, як завжди. Ось зараз я визнаю тебе професіоналом, я схиляюся перед твоїм талантом, я поважаю твою особистість, я шкодую про свою невіру. Я не буду давити на тебе, не буду вимагати, щоб ти належав лише мені. Тобі потрібне власне життя, але я все ж сподіваюся, що в ньому знайдеться місце і для мене.

Дітер підхопився з місця і почав носитися по яхті, не звертаючи жодної уваги на дощ і різні мотузки та снасті, об які він постійно спотикався, продовжуючи виголошувати промову, таку емоційну та виразну, що Томас ледь стримував посмішку.

- Я згодний на будь-яку відповідальність! Я все беру на себе!!! Я хотів би жити з тобою в одному будинку, Том, я б взяв на себе всі твої проблеми та турботи, я б дав тобі все, що ти тільки міг би побажати, - продовжуючи розмахувати руками і щось ще доводити, Дітер зачепився кросівкою за якусь снасть і з розгону вивалився за борт с диким криком.

Доки Томас добіг до іншого борта яхти, Дітер уже майже встиг вилізти з води, вхопившись за палубу, відпльовуючись та сердито лаючись.

- Чорт, слухай, Том, це просто напасть якась. Зі мною постійно відбуваються нещасні випадки! І місяця не проходить, щоб я де-небудь не навернувся. А! Зараз загнуся від холоду! А вода, вода, як з холодильнику!

Потім, коли Дітер сидів, кутаючись у ковдру і ховаючи підборіддя у комір великого щільного светра, і попивав гарячий чай, розбавлений лимонним соком та джином, і гріючи об велику чашку свої долоні, потік його красномовства відновився, але Томас вже встиг впоратися з першим поривом піддатися на його вмовляння.

- Том, твоя нерішучість вбиває мене. Раніше ти таким не був, - пожалівся Дітер.

- То була не нерішучість, а поступливість та потурання своїм бажання, - Томас похмуро дивився у свою чашку. У неї Дітер теж налив джину, і суміш заманливо пахла лимоном та хвойними голками, але Томас боявся пити її, не будучи впевненим, що зможе зупинитися.

- А зараз ти своїм бажання не потураєш? Ти робиш тільки те, що праведно та цнотливо? Так ти вже не спиш з чоловіками?

Дітер завжди був хамом, який ніколи не чув про почуття такту, говорив прямо все, що думає з цього питання. Але це у нього іноді мало властивість таємничим чином зникати, і він ставав втіленням ввічливості та люб'язності. Томас був впевнений, що він чинить так, як йому здається вигідним у даний момент, хоча і його хамство, і його ввічливість завжди були природними та щирими.

- Чи у тебе по відношенню до мне виробився стійкий імунітет? Я, звичайно, не красень, - скромність у Дітера ніколи природною не виходила. - І характер у мене - не мед. Але ж тоді я таким же був. Навіть гіршим. Ой, нетерплячим, брутальним, запальним, нахабним...

- Дітер, вибач, але ти вже третю годину говориш про одне й те саме. Здається, я тобі відповів вже.

- Том, знаєш, я дуже наполегливий та набридливий. Я тебе дістану, не відчеплюся, доки ти не передумаєш. Думаю, ти не поїхав би зі мною, якби зовсім ніяк не відреагував на мене. Я, взагалі, не розумію, чому ти впираєшся. Ти вже тут, а це рівнозначно згоді. Ти повірив моїй маячні про дружбу? Раніше ти не був таким наївним. Невже ти міг подумати, що я задовольнюся дружбою? Ні, ти не злися, я тоді говорив щиро, я дійсно хочу, що б ми були друзями. Але з приводу іншого я брехав. Спеціально, щоб переконати тебе поїхати зі мною. А знаєш, чому ти повірив? Ти дуже хотів повірити.

- Я вже йду спати, Дітер, - крижаним тоном сказав Томас, дістаючи із своєї сумки зубну пасту та рушник. - Сподіваюся, двері до каюти зачиняються зсередини.

- Зачиняються, - відповів Дітер. - Тільки у мене ключі є. Але не бійся, я у двері ломитися не буду. У мене теж є почуття власної гідності. Переживу. Ти мене і не так обламував, і нічого. Не помер. Майже.

Останні слова він пробубонів собі під ніс, тому що Томас зник за дверима ванної кімнати.

- Слухай, може, ти передумаєш? - вкотре повторив Дітер, намагаючись перекричати шум води. Відповіді не було. Дітер сів на підлогу, витягнув ноги до протилежної стінки коридору, ховаючи от холоду руки під пахвами.

- Том, - покликав він, коли шум води стих. - Ти мене чуєш? Ну дозволь мені хоча б...

- Ні!

- Я не відчеплюся від тебе, не відчеплюся!

Томас притулився до стінки, притиснувши до себе вологий рушник. Як добре було б обійняти його. Як добре з ним. І коли він, нарешті, припинить говорити? Томас обережно відкрив двері: Дітер сидів на підлозі, опустивши голову. Томас опустився поряд з ним.

- Том, - прошепотів Дітер. - Я так сумував за тобою, - він обережно провів великим пальцем по його щоці. - Ти такий вродливий, я не можу надивитися.

Томас притиснув його долоню до своєї щоки. Долоня була крижаною.

- Не сиди на підлозі, Ді. Застудишся, - сказав Томас.

Дітер поклав голову йому на плече, зітхнувши. Відчувши, що Томас гладить його по голові, він притих, боячись дихати.

- Не покинеш мене більше?

- Не покину.

- Точно? Пообіцяй, скажи "чесно-чесно".

- Ти як маленький, Дітер.

- Ді, - поправив Дітер. - Ну?

- Не покину, чесно-чесно, - сказав Томас, і Дітер не вловив у його голосі ні насмішки, ні поблажливості, ні нещирості, яких так боявся.

Ближче до ранку Дітер дістав з-під ліжка гітару і почав награвати "Give Me Peace...", вмовляючи Томаса заспівати, хоча вмовляти довелося недовго. Томас обійняв його ззаду за шию, притиснувшись до його спини та поклавши голову на плече, и наспівав, тихо та нерозбірливо, тому що погано пам'ятав слова, але Дітер все одно весь світився від щастя і періодично торкався губами до його рук. Навкруг опустилась нічна тиша, яка витіснила безконечне шурхотіння дощу. "Give Me Peace...", не дивлячись на виконання акустичне і дуже тихе, розбудила горобців, що спали на щоглах яхти, але вони чомусь не порозліталися з переляку, не почали шуміти та цвірінчати, а завмерли, прислухаючись до незвичайного та незрозумілого, але привабливого шуму. Із заростей над берегом, швидко перебираючи крихітними волохатими лапками, виповз маленький їжачок, нашорошивши голки, і принюхався, не розуміючи, звідки линуть ці смачні звуки. Під днищем яхти у холодній прозорій воді зависла зграйка сріблястих рибок, сприймаючи ці дивні хвилюючі коливання води як благословення доброго та справедливого рибного бога. Всі п'ять окунців, спійманих та випущених Томасом, теж знаходились серед них, не підозрюючи, звичайно, в чиїх руках побували. Зараз ці руки знову пестили Дітера, не знаючи ні втоми, ні сну, ні сорому, і гітара скоро змовкла, надривно застогнавши наостанку, вторячи стонам людей, які вже нічого навколо себе не помічали, радіючи невмолимому велінню долі, яка назначила їм бути разом. Завжди.